Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.

Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.

В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.

Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.

Продолжение

У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.

Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.

Продолжение

Публікую вже традиційний пост с полароїдними картками, що я відзняв за три минулі місяці. Теж традиційно, всі картки, окрім перших двох, розташовані в хронологічному порядку – так це нагадує літопис минулого часу, своєрідний графічний щоденник.

Передивився всі світлині, і не можу позбутися враження, що це літо нагадує будь-яке інше: на знімках родина та друзі, колеги та знайомі, мальовничі куточки Одеси та картки з подорожей. От тільки враження це хибне, бо за кадром залишається гірка правда про друзів, що поїхали з України і навряд чи повернуться, про дітей, яких бачив лише декілька разів за все літо, про людей, що наповнювали моє життя посмішками, а тепер їх немає поруч. Немає на світлинах і повітряних тривог, вибухів, тривожності, страху, люті, болю та втрат – всього того, чим було наповнене літо 2022 року.

Далі залишаю картки без коментарів. Проте, перед цим хочу зазначити всього три тези:

1. Підтримуйте ЗСУ. Яким би складним наше життя не було, саме завдяки армії ми досі його маємо.
2. Підтримуйте ЗСУ. Кожна копійка, віддана на підтримку армії, наближає нас до перемоги. А ще, кожна копійка робить внесок в збереження життів наших захисників та позбавлення життів клятих загарбників.
3. Підтримуйте ЗСУ. Збройні Сили – головне джерело гарних українських новин впродовж останніх семи місяців. Треба й надалі допомагати їм приносити нам хороші новини. Їм добре = нам добре.

Продолжение

В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.

Продолжение

Буду використовувати пости з полароїдними картками не тільки для того, щоб показати фотографії, але й для того, щоб написати про те, про що не знайшлося місця в інших дописах.

Сьогодні пишу про нездатність людей домовлятися.

Продолжение

Пан Чмут з першого дня війни попереджав, що ця фаза війни — не спринт, що це марафон, що треба запастись силами, працювати і жити далі. Розумів значення цієї думки з самого початку, от тільки не допомогло — розуміти мало, треба ще знати, як це втілити у життя.

Відчуваю, що дедалі стає важче, стає темніше, стає безрадісніше. Друкую цей допис з однією метою — зафіксувати власні почуття та емоції, спробувати їх визнати й прийняти.

Продолжение

Війна впливає на моє сприйняття часу: деякі події з довоєнного часу нібито були тільки вчора, інші — здається, в минулому житті. Наприклад, першого квітня я знов був в Ізмаїлі, де було +25 та сонячно. А сьогодні здається, що це якщо й було, то десь рік тому щонайменше.

Я спробую пригадати, яким був мій квітень. Місяць, який зазвичай я дуже сильно люблю, але цьогоріч його ніби засмоктало в чорну діру і тепер жоден спогад про нього не здатен повернутися назад.

Продолжение

Минулого вересня зʼїздив на автівці в Словаччину. Їхав, чесно кажучи, насамперед в гори, але вирішив подивитися хоча б одне словацьке місто. Обрав для цього Кошице — місто, розташоване недалеко від українського кордону, та й в гори звідти добиратися зручно.

Пощастило, що Кошице це й друге за населенням місто Словаччини, а також найбільше місто східної частини країни.

Продолжение

Товариство, вітаю! Так, вам не здалося, я дійсно пишу цей пост українською. Далі я розповім, чому вирішив це зробити.

З того дня, коли я опублікував останній пост, трапилась Буча, Маріуполь, ракетний удар по житловому будинку в Одесі, та багато чого іншого. Трапилось стільки всього, що моя лють, що здавалась безкінечною, зміцнилась та досягла нових висот.

Я поки що не готовий рефлексувати на тему того, що трапилось протягом останнього місяця. Я відчуваю, що мозок відгорджує мене від моїх власних почуттів високою бетонною стіною мов дамба, що захищає рівнину від затоплення бурхливою гірською річкою.

Я напишу цей пост, бо це частина того життя, до якого я звик — я знімаю на плівку, я отримую скани з лабораторії, я пишу про своє життя в блог. Просто так трапилось, що наразі моє життя співіснує з життям Одеси під час війни.

Продолжение

Начинаю с дисклеймера: все фотографии этого поста, кроме последней, сделаны до войны. Публикуя этот пост, я испытываю нечто вроде вины выжившего. Я в Одессе, где относительно спокойно, в то время как многим другим украинцам повезло сильно меньше.

В этом посте, за исключением последнего параграфа, не будет ни слова о войне. О своём отношении к ней я сказал в февральском посте. Здесь будут только сканы полародиов, которые я снял за прошедшую зиму, а также заметки о моей жизни. Как обычно, все фотографии, кроме первых двух, расположены в хронологическом порядке.

Продолжение