
Трошки знімав на полароїд протягом зими та накопичив певну кількість світлин. Залишу тут на згадку.

Трошки знімав на полароїд протягом зими та накопичив певну кількість світлин. Залишу тут на згадку.
Не впевнений, що підбиття підсумків цього року — хороша ідея. Але відчуваю, що попри війну та всі внутрішні перешкоди, я хочу спробувати це зробити.
Думаю, що викласти певні базові принципи цього допису з самого початку — слушна ідея.
Нижче я розповім про власні почуття, досвід, проблеми, сподівання, штуки, що підтримували мене протягом року й не дали розуму відʼїхати. Так, я витрачав гроші не тільки на підтримку ЗСУ та інших захисників України, а й на себе. Так, я вважаю нормальним писати про власні почуття, хоча я не втратив домівку й жодного дня не був на лінії фронту. Все, що я пишу далі, це виключно про мене й не має бути правдою для будь-кого ще. Якщо вам комфортно з цим, можна читати далі.
Продовження
Цей допис виходить за підтримки Збройних Сил України. Вони боронять країну від ворожих атак, щоб ми працювали, жили та, виходить, знімали на полароїд. А наш обовʼязок — боронити їх, підтримувати їх, та зробити так, щоб у нашої армії було все, щоб робити свою героїчну роботу, а також все, щоб реабілітуватися після повернення в мирне життя. Тож, донатимо в фонд «Повернись живим» або в будь-який інший фонд, що допомагає ЗСУ, Нацгвардії, Поліції та іншим нашим захисникам.
Не хочу перетворюватись на графомана, тож не буду псувати біти й байти порожніми словами. На картках світлі й гарні обличчя моїх друзів, колег, котиків з одеської твітерської спільноти, що допомогли не поїхати кукухою на початку війни, й допомагає досі, моїх дітей, родини, найкращого кітпса у всесвіті — Вєсти, пересічних домашніх та вуличних улюбленців, що зігрівали моє серце, колективу улюбленої кавʼярні та просто куточки Одеси. Картки тепер щасливо живуть в моєму альбомі, а їх скани — тут.
Стівен та Джес — молоде австралійське подружжя, що подорожує світом та розповідає про найяскравіші моменти своїх пригод на власному ютюб каналі Flying the nest. Мені подобаються їх відео в першу чергу за посмішки, з якими вони про все розповідають, за завзятість, за неймовірно милий австралійський акцент та за вміння переконати в чарівності будь-якого місця.
Можна сказати, що моя поїздка в Оравський град, середньовічний замок у північній Словаччині, сталася завдяки Стівену та Джес. В одному з епізодів шоу вони ТАК захоплювались красою словацьких замків, що я вирішив побачити хоча б один з них на власні очі. Що й зробив у вересні 2021 року.
Маю на меті випустити цей допис у 2022 році, тож з самого початку дозволю собі не шукати спогади, повʼязані з жовтнем та листопадом. Я просто покажу світлини та напишу про те, що залишилось в нотатках.
Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.
Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.
В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.
Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.
У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.
Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.
Публікую вже традиційний пост с полароїдними картками, що я відзняв за три минулі місяці. Теж традиційно, всі картки, окрім перших двох, розташовані в хронологічному порядку – так це нагадує літопис минулого часу, своєрідний графічний щоденник.
Передивився всі світлині, і не можу позбутися враження, що це літо нагадує будь-яке інше: на знімках родина та друзі, колеги та знайомі, мальовничі куточки Одеси та картки з подорожей. От тільки враження це хибне, бо за кадром залишається гірка правда про друзів, що поїхали з України і навряд чи повернуться, про дітей, яких бачив лише декілька разів за все літо, про людей, що наповнювали моє життя посмішками, а тепер їх немає поруч. Немає на світлинах і повітряних тривог, вибухів, тривожності, страху, люті, болю та втрат – всього того, чим було наповнене літо 2022 року.
Далі залишаю картки без коментарів. Проте, перед цим хочу зазначити всього три тези:
В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.