З часом стає все складніше вмовляти себе писати. Все, що я можу написати тут, буде недоречним та дрібним порівняно з війною, що поглинає все навколо. Проте, є й інша думка, що змушує мене продовжувати: якщо я зупинюсь, я, ніби, визнаю, що навіть таку абсолютну дрібницю, як право вести блог, ворог у мене відібрав.

Тому, лишаю осторонь війну та пірнаю думками назад у літо 2023. Літо, що сталося попри все лайно, що було навкруги.

Цьогорічне літо відрізняється від попереднього всім та нічим водночас. Сонце все так само підіймалося з-за обрію кожен ранок, та так само непристойно довго там трималось. «Що ж змінилось тоді?», – спитаєте ви. «Та все змінилось», – відповім я.

Продовження

Продовжую наповнювати свої полароїдні альбоми. Як матеріальні, так і цифрові. Тішу себе тим, що колись буду показувати світлини своїм онукам. Буду гортати сторінки альбомів та бубоніти, що це з суворим поглядом – Василь, я його офісним Петлюрой називав, а це у вишиванці – Наталя, я у її чоловіка рибацьку вудочку купив колись. Онукам, звісно, все це буде неважливо й нецікаво, а для мене в цих альбомах все життя.

Продолжение

Схоже, саме час визнати, що з циклу публікації нових дописів щомісяця я перейшов на інший, втричі менш регулярний. Та й таке.

Спостерігаю за тим, як змінюється моє усвідомлення війни та відчуття себе на її тлі. Рік тому писав, що війна це не спринт, а марафон. Зараз приходжу до розуміння, що для цивільних це не марафон, а нова реальність життя. Немає жодного сенсу чекати на її закінчення. Немає сенсу відкладати життя на «після війни». Звісно, що все, що має початок, повинно мати й кінець (привіт, Нео!). Проте, у рамках життя однієї людини війна може тривати завжди. Неприємна думка, проте, без прийняття цього факту рухатися далі у мене не виходить.

Продовження

Шановне панство, просимо забеспеченство повноскладове читанство пшебложек фотографовий дописанок про Краків.

Пробачте, панове, я більше не буду знущатися з вас та імітувати польську мову. Я не зміг стриматися, бо вже зараз, неодноразово відвідавши Польщу, я все ще кайфую від того, що розумію польську відсотків на сімдесят.

Подорож у Краків сталася у жовтні 2021 року. Відтоді минуло майже два роки, а скільки в них подій увійшло – годі й намагатися передати. Певні нотатки, що я робив для цього допису під час подорожі, втратили свою актуальність. Проте, з ноткою легкої ностальгії занурююсь у жовтень 2021 та розповідаю про чарівний Краків.

Продовження

Трошки знімав на полароїд протягом зими та накопичив певну кількість світлин. Залишу тут на згадку.

Продовження

Коли нема про що сказати, можна й помовчати. Зима була складною.

Продолжение

Не впевнений, що підбиття підсумків цього року — хороша ідея. Але відчуваю, що попри війну та всі внутрішні перешкоди, я хочу спробувати це зробити.

Думаю, що викласти певні базові принципи цього допису з самого початку — слушна ідея.

Нижче я розповім про власні почуття, досвід, проблеми, сподівання, штуки, що підтримували мене протягом року й не дали розуму відʼїхати. Так, я витрачав гроші не тільки на підтримку ЗСУ та інших захисників України, а й на себе. Так, я вважаю нормальним писати про власні почуття, хоча я не втратив домівку й жодного дня не був на лінії фронту. Все, що я пишу далі, це виключно про мене й не має бути правдою для будь-кого ще. Якщо вам комфортно з цим, можна читати далі.
Продовження

Цей допис виходить за підтримки Збройних Сил України. Вони боронять країну від ворожих атак, щоб ми працювали, жили та, виходить, знімали на полароїд. А наш обовʼязок — боронити їх, підтримувати їх, та зробити так, щоб у нашої армії було все, щоб робити свою героїчну роботу, а також все, щоб реабілітуватися після повернення в мирне життя. Тож, донатимо в фонд «Повернись живим» або в будь-який інший фонд, що допомагає ЗСУ, Нацгвардії, Поліції та іншим нашим захисникам.

Не хочу перетворюватись на графомана, тож не буду псувати біти й байти порожніми словами. На картках світлі й гарні обличчя моїх друзів, колег, котиків з одеської твітерської спільноти, що допомогли не поїхати кукухою на початку війни, й допомагає досі, моїх дітей, родини, найкращого кітпса у всесвіті — Вєсти, пересічних домашніх та вуличних улюбленців, що зігрівали моє серце, колективу улюбленої кавʼярні та просто куточки Одеси. Картки тепер щасливо живуть в моєму альбомі, а їх скани — тут.

Продовження

Стівен та Джес — молоде австралійське подружжя, що подорожує світом та розповідає про найяскравіші моменти своїх пригод на власному ютюб каналі Flying the nest. Мені подобаються їх відео в першу чергу за посмішки, з якими вони про все розповідають, за завзятість, за неймовірно милий австралійський акцент та за вміння переконати в чарівності будь-якого місця.

Можна сказати, що моя поїздка в Оравський град, середньовічний замок у північній Словаччині, сталася завдяки Стівену та Джес. В одному з епізодів шоу вони ТАК захоплювались красою словацьких замків, що я вирішив побачити хоча б один з них на власні очі. Що й зробив у вересні 2021 року.

Продовження

Маю на меті випустити цей допис у 2022 році, тож з самого початку дозволю собі не шукати спогади, повʼязані з жовтнем та листопадом. Я просто покажу світлини та напишу про те, що залишилось в нотатках.

Продовження