Продовжую наповнювати свої полароїдні альбоми. Як матеріальні, так і цифрові. Тішу себе тим, що колись буду показувати світлини своїм онукам. Буду гортати сторінки альбомів та бубоніти, що це з суворим поглядом – Василь, я його офісним Петлюрой називав, а це у вишиванці – Наталя, я у її чоловіка рибацьку вудочку купив колись. Онукам, звісно, все це буде неважливо й нецікаво, а для мене в цих альбомах все життя.
У березні відзняв залишки чорно-білої плівки, що купував з планами на лютий. Як відомо, лютий в Одесі зазвичай такий, що світлини з ч/б та кольорових плівок не дуже-то й відрізняються. Березень трошки більш кольоровий, але й він не дуже втратив від ч/б.
В цьогорічний день вишиванки величезна кількість людей в Одесі вдягнула святкові українські сорочки. Я ніколи раніше такого не бачив, і дуже зрадів. Здається, Одеса потрохи будує свою справжню українську ідентичність.
На жаль, багатьом одеситам все ще складно відмовитись від тієї Одеси, до якої їх привчили десятиріччя радянського несмаку і простою. Вони плекають Одесу бандитську та хамовиту, бо іншої ніколи не знали.
Але я хочу вірити, що й далі буде відроджуватися інша Одеса – та, що про свободу, індивідуальність, освіту, творчість, торгівлю, підприємництво, смак, меценатство та всі добрі риси, яке завжди мало це місто.
Отримую величезне задоволення від того, коли бізнеси з інших українських міст знаходять свій новий дім в Одесі. Так, обставини їхнього переїзду сумні та часто трагічні, але це так круто, коли мешканці інших українських регіонів привозять свою унікальну ідентичність і підхід до нас, в Одесу. Впевнений, що настане час, коли вони отримають змогу повернутися в рідні міста. Але поки хай відчувають себе вдома. Врешті решт, Одеса завжди була містом, де вільні люди знаходили собі дім.
Прискорюйте звільнення українських земель, донатьте гроші за Збройні Сили.
До зустрічі.
