Не впевнений, що підбиття підсумків цього року — хороша ідея. Але відчуваю, що попри війну та всі внутрішні перешкоди, я хочу спробувати це зробити.
Думаю, що викласти певні базові принципи цього допису з самого початку — слушна ідея.
Нижче я розповім про власні почуття, досвід, проблеми, сподівання, штуки, що підтримували мене протягом року й не дали розуму відʼїхати. Так, я витрачав гроші не тільки на підтримку ЗСУ та інших захисників України, а й на себе. Так, я вважаю нормальним писати про власні почуття, хоча я не втратив домівку й жодного дня не був на лінії фронту. Все, що я пишу далі, це виключно про мене й не має бути правдою для будь-кого ще. Якщо вам комфортно з цим, можна читати далі.
Пост вийшов доволі довгим, тож я зробив зміст. Звідси можна швидко перейти на той розділ, що здається вам цікавим.
- Неприємний досвід та почуття
- Спротив
- Розлучення
- Українська мова
- Прапор
- Фітнес та спорт
- Пристрої
- Електронна пошта
- Контент року
- Подорожі
- Кінець
Немає жодного сенсу говорити, що рік був складним. Кожен рік складний, без винятків. Проте, 2022-й виявився роком, що змусив отримати безліч нових досвідів. Більшість з них були неприємними, болючими та гіркими. Але не всі.
Наприкінці січня я все ж таки захворів на ковід. Переніс легко, мов звичайну простуду, чим завдячую повній вакцинації й бустерній дозі щеплення. На жаль, через ковід я не полетів в Дубай, тож чортів вірус відібрав щось приємне і в мене. Проте, тепер я дисциплінований у питаннях щеплень: восени одночасно зробив четверте від ковіду та перше в цьому році від грипу.
❡
Я не знаю, як можна плавно перейти до теми війни. Тому просто скажу те, що хочу сказати.
Війна сильно та миттєво підвищила невизначеність життя. На цьому тлі у мене нескінченно росла тривога, долати яку зовсім не виходило. Памʼятаю, як почувши вибухи о пʼятій годині ранку 24 лютого, пакували з дівчиною валізи. Невідомо куди. Памʼятаю, як вранці розмовляв з іноземною партнеркою про бізнес, паралельно балансуючи на балансборді. В той момент балансувала й моя кукуха — на грані нормальності. Памʼятаю, як пізно ввечері того ж дня домовлявся з другом їхати у Львів наступного ранку, і як наступного ранку обидва передумали й залишились в Одесі. Пригадую все це й мене опановує жах, що паралізує й пожирає. Той самий, що я відчував і тоді.
❡
Вперше в житті я відчув таку лють, що й досі відчуваю до ворога — росії та кожного її громадянина, що причетний до війни. Кожного, хто мовчить та нічого не робить, щоб її зупинити. Кожного, хто мовчав роками й нічого не робив, коли режим закручував потрохи гайки. Кожного, хто удає, що нічого не коїться. Кожного.
Ця лють горить зсередини, мов атомний реактор. Мені не доводилось раніше відчувати почуття настільки злісне та інтенсивне. І це зовсім не той досвід, якого я хотів.
❡
У мене є розуміння, що відчуття люті можна залити перемогою та загасити принаймні до того рівня, що дозволить нормально жити далі. А ось що робити з тією кількістю болю, що ниє в грудях, я не уявляю. Точніше, я знаю, що нічого зробити з ним не вийде. Нічого. Тільки чекати доки час трошки загоїть рвану рану. От тільки війна ще не скінчилась, тож болю буде тільки більше.
❡
Вперше я опинився настільки далеко від дітей. З початку війни вони в Румунії. Вони в безпеці й оточені турботою, у них все добре. Мені спокійно від того, що вони там. Але цей спокій з гірким присмаком — я неймовірно за ними сумую. З червня ми бачимось раз на місяць в Ізмаїлі — вони приїжджають на вихідні. Але як же швидко вони минають, як же швидко…
Кожен раз, коли вони знову їдуть, я стою на березі Дунаю й дивлюсь як пором везе їх на той берег. Дивлюсь і завжди плачу.
Клята війна, ненавиджу.
Через війну з України також поїхала моя сестра з родиною, частина моїх друзів, колег та знайомих. Розлука з ними — випробування, якого я ніколи не хотів. Жоден суд ніколи не притягне до відповідальності тих, хто за це винен. Ніхто ніколи не заплатить за мої страждання.
Жахом, люттю, болем та журбою віддає в серці 2022 рік. І від цього неможливо сховатися, неможливо втекти. Цього неможливо не відчувати.
Але у противагу всьому поганому було й багато хорошого. Такого, до чого хотілося бути дотичним, чому хотілося допомагати, хотілося бути частиною. Такого, від чого сльози текли обличчям. Те, що не втекли й не здалися. Нескінченні меми й жарти. Перемога Стефанії на Євробаченні. Збори Чмута та Притули, що закривалися миттєво. Байрактари, що нищили колони ворожої техніки. Черги на запис в ТРО. Азовсталь, що тримається. Українські прапори в окупованому Херсоні. Хвилинку, дайте сльози витру. Визволення Київщини та півночі. Визволення Зміїного та руській воєнеий корабль, що відправлений нахуй. Визволення Харківщини. Кримський міст, що палає. Визволення Херсона. Бахмут, що залишається українським.
Наприкінці року ми розлучилися з Мариною.
Ми були разом чотири роки, і я вдячний їй за кожен день. За ці чотири роки ми встигли прожити ціле життя, в якому подорожували, переїжджали, облаштовували житло, ремонтували кітпсу ніжку, гуляли з дітьми, дивились кіно, пили вино й каву, читали й робили багато крутого. А ще, пережили ковідні локдауни та багато найстрашніших місяців війни.
Я дуже й дуже багато чому в неї навчився. Дякую тобі за все, Марино!
Мені соромно, що для суттєвого збільшення української мови в моєму житті знадобилася повномасштабна війна. Мені прикро, що раніше я майже повністю оточував себе російським контекстом та культурою. Мені ніяково, що я знаходив цьому виправдання й нічого не змінював.
Але я щасливий, що, хоча й з запізненням, оточую себе українською та українським. Від мови, що ти чуєш та використовуєш, сильно залежить контекст, в якому ти знаходишся, точка зору, що в тебе формується. Хто б міг подумати, правда?
З початком повномасштабної війни я вирвав зі свого інформаційного простору всіляких дудєй та інших «хороших» росіян. Це принципове рішення хоча й було спочатку досить незручним, дозволило зʼявитися в моєму житті плеяді українських митців. Наріман Алієв, Костянтин Трембовецький та Михайло Рудь (про них окремо пізніше), Антон Тимошенко, Сергій Ліпко, команда Підпільного Стендапу, Федір Попадюк, Діма Малєєв та Кріс Косик, Макс Щербина та чисельні інші творці були зі мною протягом року.
Я слухаю більше української музики та подкастів, більше читаю українською, більше нею розмовляю. Та й пишу більше — кожен пост, починаючи з березневого, написаний українською.
За неповний рік, що мене оточує значна кількість українського, докорінно змінилась моя власна дотичність до країни, в якій я завжди жив, до людей, що живуть поруч, до культури. Це неймовірно крутий досвід, якому я радий.
Але тепер я відчуваю, що втратив так багато часу й можливостей. Я роками пишу про свій досвід, свої спостереження, свої подорожі. І міг це робити українською, підтримуючи нашу культуру та мій особистий звʼязок з нею. Що ж, як кажуть, краще пізно.
Буквально два слова про український прапор. Раніше я вважав його надто простим та нецікавим. Тепер під синьо-жовтим прапором йдуть в бій ті, хто захищає мене та мою родину, за цей прапор гинуть, цей прапор ховають та бережуть, ризикуючи життям, в окупації. Цей прапор тепер символізує життя, свободу, світло, гідність, правду, боротьбу, відвагу, незламність. Тепер я розумію, що дії наповнюють будь-який прапор змістом. Дії, а не дизайн.
Серйозна та емоційна частина цього посту скінчилась. Далі майже виключно про те, про що я б писав у кожен звичайний рік.
У травні я вирішив рятувати психологічний стан купівлею ще одного велосипеда. Так, саме ще одного, бо один у мене вже був.
Давно хотів такий, щоб зовні був схожий на шосейний, але з дисковими гальмами, широкими лисими колесами, щоб їхалося мʼяко та швидко, та сталевою рамою. А в магазині як раз можна було купити справжній англійський красень — Surly Midnight Special. Не зупинила мене ані висока ціна, ані переконання консультанта, що за цю ціну можна знайти якщо не справжній карбон, то точно крутий алюміній, як у бетмена. Surly поїхав зі мною додому.
І вже тепер я можу сказати, що це придбання виявилось максимально правильним.
З кінця травня по середину листопада я проїхав на ньому 2083 км. Проте, головне, що я отримав кілотонни задоволення. Починав поїздками звичною всім одеситам трасою здоровʼя. Але поступово збільшував відстань, і з кожним разом заїжджав все далі — до парку-меморіалу 411 батареї, Чорноморки, Совіньйону, Рибного порту, поромної переправи, Чорноморську, Санжейки, а потім й до Грибовки та Дальника. Декілька разів проїжджав понад 100 кілометрів за раз. Таке мені вдавалося й з попереднім байком, але тоді після таких подвигів мені дуже довго не хотілося знов сідати на велосипед. Тепер все змінилося — я катався декілька разів на тиждень.
Влітку та на початку осені особливе задоволення отримував катаючись між селами на південь від Одеси — в районі Великодолинського, Барабою, Грибовки, Санжейки. Український степ особливо мальовничий перед заходом сонця, коли трохи спадає денна спека, повітря сяє золотими та рожевими барвами, а легкий вітерець наповнює його ароматами соняшників, кавунів, коровʼячого гною та морської солі. Обожнюю.
На цьому вéліку я відразу навчився їздити без рук. Мріяв про це роками, спостерігаючи з заздрістю, як це вдається навіть малим дітям. Як тільки навчився сам, стало набагато легше — їзда без рук дозволяє розпрямити спину, дати їй відпочити.
До стокової комплектації я додав тільки більш зручне сідло, ліхтарик та маленьку сумку. У всьому іншому вéлік ідеальний в кожній деталі. Я продовжую кайфувати кожен раз, коли заходжу в кімнату, де він стоїть — настільки він мені подобається.
Все літо я змагався з бажанням власноруч переобладнати колеса на безкамерні — такі, що всередині, замість гумових камер (що зазвичай тримають повітря), мають тільки саме повітря та трошки герметику (рідина, що заклеює дрібні проколи, якщо такі трапляються). Бажання перемогло, але в підсумку купив два набори ніпелів, декілька пляшок з герметиком та три рази перезбирав кожне колесо.
Одного разу, через власні криві руки, довелося лагодити колесо прямо поруч з блокпостом на дорозі під Одесою. Полагодити на місці не вийшло (ніколи такого не було і ось знову), та ще й загубив ковпачок ніпеля у траві. На вулиці вже було темно, тож для пошуків я достав телефон з ліхтариком. До мене майже відразу звернулися з блокпосту: хлопці зауважили, що шукати закладку поруч з ними — не найкраща ідея 😄.
Загалом, велосипед зробив суттєвий внесок у скарбничку хороших емоцій 2022 року.
Щодо інших видів спорту, я був не надто активним. Статистика говорить, що за рік я пробіг 450 км (проти 485 км у 2021 році) та займався йогою всього лише 8 годин (проти 24 годин у 2021 році).
У січні запланував, що протягом року хоча б раз на місяць буду бігати дистанцію 10 км. Але спочатку ковід, а потім і війна, плани мої відредагували. Січень так і залишився єдиним місяцем, коли я свій план виконав.
З позитивного: не закинув заняття на турніках. На популярних спортивних майданчиках я все ще себе відчуваю, ніби потрапив на тренування Цирку дю Солей — майже всі навколо роблять якісь неймовірні викрутаси, а я поруч скромно підтягуюсь та качаю прес. Але тепер це мене не засмучує, тож, виходить, я не тільки тренуюсь, а й безкоштовно дивлюсь круте шоу. Він-він.
У 2022 році я був активним у 136 з можливих 365 днів. Тобто, був не надто активним, але такий темп мене влаштовує.
Залишаю на згадку про спортивну активність набір улюблених бейджів, що заробив протягом року в Страві (перелічені зліва направо зверху вниз):
- Принаймні одне заняття йогою кожного тижня січня.
- 400 км, що проїхав протягом вересня.
- Щонайменше 10 годин спортивної активності в червні (мій результат — 18,5 годин).
- Проїхав 100 км за одну поїздку в жовтні.
- Змагання на підтримку дослідницького госпіталю імені святого Тадея, що безкоштовно лікує дітей від онкологічних захворювань: 500 хвилин активності протягом червня.
- 100 км за одну поїздку в вересні.
- Ті самі 10 км, що пробіг в січні.
Мій профіль в Страві: strava.com/athletes/11212433.
Цьогоріч в прокат вийшов наступний епізод шоу «Костя проти жирної дупи».
В січні я почав докладати зусиль, щоб позбутися зайвої ваги. Але на початку лютого опинився на домашньому карантині через ковід, та дозволив собі зайвого. З початком повномасштабної війни я припинив контролювати харчові звички та їв все, що бачив навколо, без жодних обмежень. Я втратив чутливість власного тіла й заїдав тривогу та інші неприємні почуття. Це доволі швидко призвело до того, що у квітні моя вага сягнула позначки 97 кг, що на 7 — 10 кг більше бажаної.
В середині квітня ЗСУ стабілізували ситуацію на військових фронтах, відправили клятий крейсер на морське дно, Одесі більше не загрожувала окупація. Я прийшов до тями й почав скидати все, що наїв. Вдалося зробити це на початку липня, та тримати до середини вересня, відколи вага знов пішла вгору.
Це не нова ситуація, приблизно так само було й минулого року, навіть графіки дуже схожі. Я все ще страждаю від типової проблеми тих, хто скидає вагу завдяки дієтам: мені легко позбутися зайвої ваги, але неможливо втримати бажану. Я розумію причину цієї проблеми: я легко почуваю себе в системі, коли є чіткі «можна» й «не можна», але гублюсь в ситуації з нечітким «небажано».
Одним словом, рік за роком я відправляю жирну дупу в нокдаун, але вона, як злодій голлівудських фільмів, все встає й встає.
Декілька днів тому розпочався новий раунд нашої боротьби, в якому я пробую нову для себе тактику. Через рік розповім про результати.
Штука, яку я вперше чітко сформулював для себе само в цьому році: мені дуже подобається бути в хорошій фізичній формі, не мати зайвої ваги, бути фізично активним та витривалим. Так, ще одна проста думка, що відома всім навколо, а я знайшов для себе тільки зараз.
Розділ про фітнес закінчений, тепер буде простирадло тексту про гаджети.
В січні замовив собі новий макбук, що отримав в середині лютого.
Не буду розповідати про те як швидко він працює, наскільки чіткий його дисплей та про інші технічні штуки. Хоча він дуже швидко працює, а дисплей дуже чіткий. Краще розповім про власні враження від його використання.
Замість того, щоб купляти макбук графітового кольору, як це зараз роблять майже всі, я замовив срібний — того ж кольору, що був мій перший мак. Той прослужив мені майже 10 років і дав уявлення про те, яким має бути класний компʼютер. І ця кольорова спадковість викликає у мене приємні емоції.
Новий макбук став моїм першим пристроєм з клавіатурою американського стандарту ANSI, а також першим без нанесених на кнопки клавіатури російських літер. Обидві новації — топ. Особливий кайф отримую від відсутності російських літер: по-перше, клавіатура з суто англійськими літерами виглядає в сто разів привабливіше. По-друге, поки американська корпорація Apple не виправила прикре непорозуміння, через яке навіть офіційні ноутбуки продаються в Україні з російською розкладкою та знаком рубля, а не з українською розкладкою та знаком гривні, взагалі немає сенсу дивитись в ту сторону.
Відмова від кирилиці на клавіатурі сприяла тому, щоб спробувати використовувати ті самі розкладки української та російської, що й на віндових компʼютерах — тобто такі, де, наприклад, крапка це shift + /, а не shift + 7. Якби ж я тільки знав 10 років тому, що не обовʼязково страждати з незручною маківською розкладкою…
Головне, що я здобув з придбанням нового макбука, це дитяча радість від нового пристрою. Останній раз щось подібне я відчував у десятому класі, коли сестра подарувала нам з братом наш перший компʼютер. Це відчуття чистої радості й дива дуже рідко вдається купити. А тут вдалося.
Восени 2021 року купив свій перший механічний годинник.
Досить довго виношував ідею щодо придбання саме механіки, бо вона містить у собі романтику справжнього інженерного дива. Мене досі дивує, що людина змогла розмістити в настільки маленькому пристрої стільки частин, що рухаються, взаємодіють одна з одною, та, врешті решт, показують час.
Як завжди, мені подобались майже виключно ті моделі, що коштують мов крило літака. Зупинився в підсумку на мінімалістичній та доступній за ціною швейцарській класиці — Tissot Carson з механізмом Powermatic 80.
Годинник настільки легший та менший у порівнянні з Garmin Fenix 3, що я носив багато років, що часто мені здавалось, що на запʼясті зовсім нічого немає.
Певний час я звикав до стрілкового годинника взагалі, бо таких у мене також ніколи не було. Складнішим це звикання робило те, що на циферблаті немає, власне, цифр.
Але краса годинника, його витонченість та одночасна простота, що полягає в тому, що він вміє показувати тільки час та дату, приносили справжнє задоволення. Те, як чітко ходить стрілка, яким приємним є звук механізму, якщо прислухатися, можливість спостерігати його роботу через прозору кришку тильної сторони, матеріали, з яких він виготовлений — любов.
На жаль, годинники, що коштують доступних для мене грошей, не дуже точні. Мій годинник кожну добу відхилювався від точного часу на 10 — 15 секунд, тобто за тиждень набирав понад хвилину. З одного боку, нічого критичного в цьому немає — в більшості життєвих ситуацій просто немає потреби знати більш точний час. З іншого боку, від приладу, що вміє показувати тільки час, хотілося б більшого.
Попри все, досвід використання справжнього механічного годинника мені сподобався. До осені 2022 року я був впевнений, що ми з механікою разом назавжди.
У вересні Apple анонсувала новий годинник, створений для спортсменів, екстремальних туристів та інших активних зірвиголів — Apple Watch Ultra.
Рік за роком я слідкував за виходом нових годинників Apple, очікуючи на вихід подібної моделі. Але її все не було. Звісно, вони там в Каліфорнії чекали, щоб я купив швейцарський механічний годинник, а потім випустили той, що чекав я.
Я відразу захотів такий годинник з помаранчевим ремінцем (Ющенко, так!), але в віденському офіційному магазині його не було, а був тільки зелений. Що ж, стадіон так стадіон зелений так зелений.
Розпочинаю розповідь про нього тим, чим треба було б закінчувати: годинник офігезний. З того дня, як я його отримав, жодного разу не вдягнув механічний.
Розповідаю тезами, які функції використовую:
- Хто б міг подумати, дізнаюсь точний час.
- В чотирьох кутах циферблата розташував маленькі віджети з датою, часом світанку та заходу сонця, температурою та погодними умовами. Дуже зручно!
- Дивлюсь нотифікації, для чого раніше доводилось доставати телефон з кишені. Це зручно, але спочатку зʼясувалось, що я отримую дуже багато зайвих сповіщень. Запровадив певну інформаційну гігієну та вимкнув нотифікації багатьом застосункам. Життя стало краще.
- Розплачуюсь годинником всюди, де є пейпас (а в Україні він є всюди).
- Іноді використовую як пульт для айфона: роблю голосніше або тихіше музику та подкасти в навушниках, перемотую рекламу. Особливо зручно, коли ходиш по хаті і не треба мати при собі телефон, або їдеш на велосипеді, а телефон лежить там, звідки незручно діставати.
- Ставлю таймери, коли щось готую, та частіше питаю щось у Сірі (голосового помічника від Apple).
- Записую пробіжки, поїздки на велосипеді та заняття йогою. Круто, що годинник фіксує мій пульс, і для цього більше не потрібно носити ремінь на грудях.
- Закриваю кільця активності. Кожен день докладаю зусиль, щоб закрити всі три — 900 кілокалорій руху, 12 годин, протягом яких треба рухатись принаймні одну хвилину, та 45 хвилин інтенсивних вправ.
Годинник крутезний. Порівнювати з Garmin Fenix 3, тобто з попереднім розумним фітнес годинником, що я використовував з 2015 по 2021 рік, немає жодного сенсу. Apple Watch Ultra краще майже у всьому.
Восени 2021 року вирішив, що не хочу більше використовувати безплатну електронну пошту. Імейл давно став одним з ключових інструментів ідентифікації в інтернеті, і я не хочу, щоб компанія, що надає мені послуги відправки та отримання пошти, робила це безплатно. Така модель використання наштовхує мене на думку, що, якщо я не сплачую гроші, сплачую постачальнику послуги якось інакше. А я не хочу сплачувати своїми даними, приватністю або чимось схожим.
Купив підписку на Fastmail і задоволений на всі сто. Зʼясувалось, що переїхати на нову пошту дуже і дуже легко. Функція, що тішить таких параноїків, як я: в якості логіна можна використовувати будь-що. Тобто логіном не повинна бути та частина вашої пошти, що йде до символу @. Не впевнений, що це суттєво покращує безпеку моєї пошти, але мені подобається.
Якщо хочете отримати знижку 10% від вартості першого року використання пошти, скористуйтеся, будь ласка, цим посиланням: Костя теж отримає бонус.
В підсумкових постах за попередні два роки я писав про кращий контент, що зустрічав протягом року. Цьогоріч зроблю те саме.
Прочитав першу українську книгу за багато років — роман Сергія Жадана «Ворошиловград».
Читав її влітку, переважно сидячи на траві в парку. Інколи зі сторони моря лунали чи то вибухи, чи то голосні постріли. Так чи інакше, я опинився в таких обставинах, що сприяли моєму поглибленню в сетинг роману та допомагала розуміти почуття головного героя, Германа.
«Ворошиловград» це твір про людей, що загубили себе в українському Донбасі десь поміж двох епох, шукають себе, та знаходять. Знаходять, до речі, у тому ж самому місці, де себе загубили.
Дякую пану Жадану за те, як він пише про донбаський степ. В цьому відчувається справжня любов до місцевості. Любити швейцарські Альпи здатен кожний, а ставитися з такою любовʼю до пильного й спекотного степу може далеко не кожний. Та й взагалі дякую за сучасну українську, читав з задоволенням.
Серед нехудожньої літератури кращою за рік стала книга американського астронавта Скотта Келлі «Endurance» (українською можна перекласти, як «Витривалість»).
Окрім кумедного тролінгу ідіота рогозіна1, 2, 3, пан Келлі найбільше відомий тим, що встановив рекорд по безперервному прибуванні у космосі: він провів майже рік на Міжнародній космічній станції.
У книзі Скотт розповідає про те, як вирішив стати астронавтом, чому цей шлях потребував багато тієї самої витривалості, через які випробування довелось пройти.
Цікаво було читати про залаштункові подробиці місій у космосі: про суперечки з центром керування польотами, про невдалий дизайн космічних туалетів та необхідність їх постійно лагодити, про відмінність американської та російської космічних програм, про стосунки з іншими астронавтами.
Але найбільше мене вразило те, як автор розповідає про власні почуття: про самотність в космосі, про сум за рідними, про бажання прийняти душ та пірнути у воду, про відносини з доньками. Про те, як він пише про розлучення з першою дружиною. Та й взагалі, сам факт, що він пише про це розлучення. Про любов та повагу до нової партнерки, про відчуття себе.
Окрема подяка автору за чесність, відкритість та почуття гумору.
З початку повномасштабної війни Скотт Келлі активно підтримує Україну, є амбасадором платформи United24. Респект пану Келлі.
Без питань перемагає «Хороший Поганий Злий Подкаст» [Apple Podcasts | Patreon], або просто ХПЗП, що ведуть Костянтин Трембовецький та Михайло Рудь.
Хлопці з Одеси, що наразі живуть в Києві, розмовляють про життя, суспільство, кіно та все, що їм заманеться. Роблять це з чудовим почуттям гумору та відвертістю. Запрошують цікавих гостей, проте, навіть у випусках без них, ніколи не буває скучно.
Цього року я безліч разів сміявся вголос під час прослуховування саме цього подкасту. Особливо незручно це було, коли катався на велосипеді, але не шкодую абсолютно.
Ближче до кінця року підписався на їх патреон, щоб і хлопців підтримувати, і отримувати більше їх подкастів.
Думаю, що той напрямок, у якому працюють Рудь і Трембовецький, мій улюблений: коли немає жодної фіксованої теми, а шоу тримається виключно на цікавих ведучих та взаємодії між ними.
Почесна згадка: Федір Попадюк та його «Кляті Питання» [Apple Podcasts | Soundcloud] — крутий подкаст про найактуальніші події в Україні.
Дуже приємно цьогоріч писати, кращим музичним альбомом став «ВАТРА red» [Apple Music | Youtube Music | Spotify] легендарного українського гурту Танок На Майдані Конґо.
Не маю жодного уявлення як гурту вдається протягом десятиріч залишатись на такому рівні, але я щасливий, що їм вдається.
Знайшов в інтернеті, що альбом написаний під час ковідного локдауну, що можна зрозуміти з деяких пісень (наприклад, з «Хороший рік / Поганий рік»), тобто в ньому зовсім немає національно-визвольної та військової тематики. Зате є крутезна музика, класна лірика та традиційні для альбомів ТНМК скіти між піснями.
Прослухав альбом вже десятки разів, і всім раджу.
Почесна згадка пісні року: Бумбокс — «Імперії впадуть».
Жодного разу протягом року не виїжджав за кордон України. Сумую за подорожами, відчуттям пригод та всім, що з цим повʼязано. Навіть Україною мандрував мало. Хіба що, був багато разів в Ізмаїлі1, 2, 3 та один раз в Києві.
Протягом року випустив пʼять дописів про місця, що відвідав у 2021 році: важливий для мене пост про табір смерті «Аушвіц-Біркенау», про Дурмітор, Кошице, Високі Татри та словацький замок «Оравський Град».
Залишається написати матеріали про Краків і Гданськ, проте дається це дуже важко. Є відчуття, що, коли напишу їх, подорожі підуть з мого життя зовсім.
Фууууух, сам не вірю, що пост вийшов настільки довгим. Майже впевнений, що ніхто не прочитає його від початку до кінця. Але мені важливо було його написати. Тож, най буде.
Не забувайте донатити на Збройні Сили України — військо, що захищає свободу, людяність, прогрес та правду в Україні та, як мінімум, Європі.
Мій план на 2023 рік: жити.
Пости з підсумками минулих років: 2021, 2020, 2019, 2018, 2017, 2016, 2015, 2014, 2013, 2012, 2011, 2010, 2009.