
Маю на меті випустити цей допис у 2022 році, тож з самого початку дозволю собі не шукати спогади, повʼязані з жовтнем та листопадом. Я просто покажу світлини та напишу про те, що залишилось в нотатках.

Маю на меті випустити цей допис у 2022 році, тож з самого початку дозволю собі не шукати спогади, повʼязані з жовтнем та листопадом. Я просто покажу світлини та напишу про те, що залишилось в нотатках.
Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.
Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.
В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.
Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.
У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.
Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.
Публікую вже традиційний пост с полароїдними картками, що я відзняв за три минулі місяці. Теж традиційно, всі картки, окрім перших двох, розташовані в хронологічному порядку – так це нагадує літопис минулого часу, своєрідний графічний щоденник.
Передивився всі світлині, і не можу позбутися враження, що це літо нагадує будь-яке інше: на знімках родина та друзі, колеги та знайомі, мальовничі куточки Одеси та картки з подорожей. От тільки враження це хибне, бо за кадром залишається гірка правда про друзів, що поїхали з України і навряд чи повернуться, про дітей, яких бачив лише декілька разів за все літо, про людей, що наповнювали моє життя посмішками, а тепер їх немає поруч. Немає на світлинах і повітряних тривог, вибухів, тривожності, страху, люті, болю та втрат – всього того, чим було наповнене літо 2022 року.
Далі залишаю картки без коментарів. Проте, перед цим хочу зазначити всього три тези:
В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.
Буду використовувати пости з полароїдними картками не тільки для того, щоб показати фотографії, але й для того, щоб написати про те, про що не знайшлося місця в інших дописах.
Сьогодні пишу про нездатність людей домовлятися.
Пан Чмут з першого дня війни попереджав, що ця фаза війни — не спринт, що це марафон, що треба запастись силами, працювати і жити далі. Розумів значення цієї думки з самого початку, от тільки не допомогло — розуміти мало, треба ще знати, як це втілити у життя.
Відчуваю, що дедалі стає важче, стає темніше, стає безрадісніше. Друкую цей допис з однією метою — зафіксувати власні почуття та емоції, спробувати їх визнати й прийняти.
Війна впливає на моє сприйняття часу: деякі події з довоєнного часу нібито були тільки вчора, інші — здається, в минулому житті. Наприклад, першого квітня я знов був в Ізмаїлі, де було +25 та сонячно. А сьогодні здається, що це якщо й було, то десь рік тому щонайменше.
Я спробую пригадати, яким був мій квітень. Місяць, який зазвичай я дуже сильно люблю, але цьогоріч його ніби засмоктало в чорну діру і тепер жоден спогад про нього не здатен повернутися назад.
Минулого вересня зʼїздив на автівці в Словаччину. Їхав, чесно кажучи, насамперед в гори, але вирішив подивитися хоча б одне словацьке місто. Обрав для цього Кошице — місто, розташоване недалеко від українського кордону, та й в гори звідти добиратися зручно.
Пощастило, що Кошице це й друге за населенням місто Словаччини, а також найбільше місто східної частини країни.
Товариство, вітаю! Так, вам не здалося, я дійсно пишу цей пост українською. Далі я розповім, чому вирішив це зробити.
З того дня, коли я опублікував останній пост, трапилась Буча, Маріуполь, ракетний удар по житловому будинку в Одесі, та багато чого іншого. Трапилось стільки всього, що моя лють, що здавалась безкінечною, зміцнилась та досягла нових висот.
Я поки що не готовий рефлексувати на тему того, що трапилось протягом останнього місяця. Я відчуваю, що мозок відгорджує мене від моїх власних почуттів високою бетонною стіною мов дамба, що захищає рівнину від затоплення бурхливою гірською річкою.
Я напишу цей пост, бо це частина того життя, до якого я звик — я знімаю на плівку, я отримую скани з лабораторії, я пишу про своє життя в блог. Просто так трапилось, що наразі моє життя співіснує з життям Одеси під час війни.