Пан Чмут з першого дня війни попереджав, що ця фаза війни — не спринт, що це марафон, що треба запастись силами, працювати і жити далі. Розумів значення цієї думки з самого початку, от тільки не допомогло — розуміти мало, треба ще знати, як це втілити у життя.
Відчуваю, що дедалі стає важче, стає темніше, стає безрадісніше. Друкую цей допис з однією метою — зафіксувати власні почуття та емоції, спробувати їх визнати й прийняти.
Є у нас з прекрасною половиною така традиція: кожну весну ми відмиваємо наш невеличкий відкритий балкон, що забруднився зимою. Виносимо туди квіти, розставляємо крісла, щоб теплими вечорами насолоджуватись вдома повітрям, дивитись кіно на ноутбуці з бокалом прохолодного білого.
Навесні 2020 балкон вперше стався у пригоді під час першого серйозного локдауну — ми сиділи в незвичній абсолютній тиші зазвичай шумного міста, читали й раділи тому, що прогулянки балконом держава заборонити не може.
На початку цього травня відмивали балкон під звук сирен, що сповіщали про повітряну тривогу. «Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги», — кажуть нам розумні люди. Ми трималися досить довго, спали в коридорі і ховалися завжди, коли була загроза. А тепер, схоже, майже здалися. З часом зʼявилось враження, що ворожа ракета, якщо буде спрямована в наш дім, вбʼє нас незалежно від того, будемо ми в коридорі чи на балконі.
Так, звісно, не можна. І я в жодному разі не кажу, що така логіка правильна. Я розумію, що вона хибна. Але, як зазначав вище, я лише фіксую власні почуття.
Намагаюся отримати задоволення будь-яким доступним способом, і сам себе ловлю на тому, що інколи це прагнення отримує несподіваний розвиток.
Не планував дивитися Євробачення, але увімкнув, коли виступали Калуш, а потім ще раз — коли кожна країна анонсувала оцінки. Несподівано для себе нервував, переживав, підстрибував, коли Україна отримувала високі оцінки, та пішов на кухню за пляшкою шампанського, коли нас оголосили переможцями.
Був щасливий, немов дитина, коли наші перемогли. Щасливий, ніби це мало якесь серйозне значення. Щасливий, ніби від цього щось залежало.
Сторонні спостереження про Євробачення:
- Сподобалась нідерландська співачка S10 та її виступ. Почитав про неї, а вона взагалі страждає від психічних розладів, у підлітковому віці пробувала покінчити життя самогубством, та страждала від депресії. Подумав, що вони там в прекрасних Нідерландах не мають права на депресію. Але, на жаль, це так не працює.
- Виступ чувака зі Сполученого Королівства (Сема Райдера) дуже крутий. Чесний, відкритий, сильний. Та й пісня класна. Думаю, він би переміг, якби не Калуш та Україна.
- Іспанська співачка з командою все зробили відмінно, але пісня в них пластмасова, з такими не перемагають. Але дупою крутить офігезно, як тут не зізнатись.
Боже мій, пишу в блозі про Євробачення. Війна, що ти зі мною робиш!
Вже декілька разів хотів написати про своє ставлення до потенційної зміни назв деяких одеських вулиць та заміни деяких памʼятників, але все руки не доходили. Дійшли.
Вважаю, памʼятник Катерині треба прибирати з площі. Його можна перемістити в якийсь музей, як частину історії міста. Але російській імператриці не місце в серці українського міста. Її особистий вклад в створення Одеси краще б досліджувати історикам, вихованим не на московських підручниках і наративах КДБ.
Я також хотів би, щоб найгарнішій вулиці Одеси, Пушкінській, повернули її історичну назву — Італійська. Мені завжди подобалось, що в Одесі, крім звичних назв, є свої, особисті: Рішельєвська, Арнаутські, Деволанівська тощо. Хочу, щоб знов повернулась і Італійська. Так, Пушкін бігав одеськими схилами до моря, насолоджувався театром і красою одеситок в суворому засланні на південь. Але ж культ Пушкіна в Одесі існує не через це, а через те, що Пушкін — російський поет, і його величність навʼязана нам з москви. В Одесі, наприклад, деякий час жив і Адам Міцкевич, якого у західному світі вважають не менш талановитим поетом. Але ж де культ Міцкевича?
Відмовлятись від Пушкіна, навіть частково, може бути страшно — може здатися, що позбуваєшся чогось важливого, не отримуючи нічого на заміну. Але це хибне враження. Позбавлятись цього культу треба для того, щоб надати шанс увійти в нашу культуру іншим визначним діячам, що були навмисно видалені з неї московськими кураторами.
Закінчую травневий допис так само, як і квітневий — залишаю посилання на матеріали, що сподобались останнім часом.
- Руслан Кеба розповідає про свою кішку Васілісу.
- Сергій Петренко пояснює чому Україні не варто переходити на вузьку (європейську) залізничну колію.
- Сергій Король зібрав перелік українських дизайнерів одягу та прикрас, та пропонує їх підтримувати. Перелік не вичерпний, звісно, але я не чув навіть про половину людей з нього.
- Стендап виступ Насті Зухвалої про ненависть до русні.
- Джеймс Хоффман розповідає про історію Кемекса — пристрою для приготування кави. Про дизайн, принцип використання, переваги та недоліки девайсу.
Дякую, що завітали. До зустрічі.
