Товариство, вітаю! Так, вам не здалося, я дійсно пишу цей пост українською. Далі я розповім, чому вирішив це зробити.
З того дня, коли я опублікував останній пост, трапилась Буча, Маріуполь, ракетний удар по житловому будинку в Одесі, та багато чого іншого. Трапилось стільки всього, що моя лють, що здавалась безкінечною, зміцнилась та досягла нових висот.
Я поки що не готовий рефлексувати на тему того, що трапилось протягом останнього місяця. Я відчуваю, що мозок відгорджує мене від моїх власних почуттів високою бетонною стіною мов дамба, що захищає рівнину від затоплення бурхливою гірською річкою.
Я напишу цей пост, бо це частина того життя, до якого я звик — я знімаю на плівку, я отримую скани з лабораторії, я пишу про своє життя в блог. Просто так трапилось, що наразі моє життя співіснує з життям Одеси під час війни.
Останнім часом я чую від знайомих та друзів, що робити фото під час війни це погана ідея. Кажуть, що я можу отримати безкоштовний квиток до відділу поліції, штабу тероборони або підвалу СБУ, де буду довго пояснювати, навіщо продовжую знімати.
Думаю, що не буде зайвим написати, що я не знімаю блокпости, будівлі, де розміщені штаби закладів оборони або волонтери, та навіть обличчя бійців не знімаю, хоча інколи дуже хочеться — настільки багато серед них світлих та приємних людей. Якщо на моїх фото і можна знайти окремі обʼєкти захисту міста, такі як протитанкові їжі, то вони, по-перше, зʼявляться тут не раніше ніж через місяць після того, як я зробив фото, а по-друге, жодної привʼязки до геолокації немає.
Тому, якщо й доведеться посидіти в підвалі СБУ, я скажу, що можна перечитати мій березневий пост. Сподіваюсь, допоможе :)
Мовне питання потрібно обговорювати дуже обережно. На цій темі побито багато горщиків, а все одно лунають фрази, що мовного питання в Україні немає. Воно є, але зараз, як то кажуть, не на часі. Та й, відверто кажучи, буде не на часі завжди.
Досить тривалий час я вважав, що російську треба визнати однією з національних мов, на одному рівні з українською та англійською. Але з часом та, насамперед, обставинами, моя думка змінилась.
Так, я досі вважаю, що російська мова не належить росії, так само як жодна мова не може належати будь-якій державі. Так, вдома я все ще розмовляю російською, хоча все частіше використовуємо з дівчиною українську. Так, російською розмовляли Пушкін і Достоєвський. Так, нею й зараз розмовляє значна частина захисників Україні, що боронять наші життя. Але неможливо не визнати, що саме російською розмовляють вбивці українського народу, кати і ґвалтівники українських жінок і дітей. У мене немає жодних претензій до українців, що спілкуються між собою російською. Але особисто мені дуже хочеться дистанціюватися від росії у будь-який спосіб, і мовний — не є виключенням.
Я також відчуваю, що настав час зробити мій внесок, нехай і жалюгідно малий, в створення гідного україномовного контенту. Я поки що не вирішив, чи буду надалі всі пости писати українською. Певним чином це залежить від того, чи мені сподобається цей досвід. Я гірше відчуваю українську, ніж російську. Роблю забагато орфографічних помилок, а кількість стилістичних, що я просто не бачу, я навіть боюся уявити. До того ж, у мене є повністю готовий пост про словацьке місто Кошиці, написаний на початку лютого під час моєї ковідної самоізоляції, і я не маю бажання його перекладати. Але я хочу, щоб якомога більше людей, що можуть писати, говорити, співати або просто творити українською, робили це. В нас є своя культура і своя мова, і я хочу бути оточеним нею кожен день, в кожній сфері свого життя. Розпочну з себе.
Десь в середині березня записав собі в нотатках, що життя під час війни налагоджується, що знов відчинились деякі кафе, пекарні, перукарні та заклади інших типів. Сам працював приблизно два тижні в улюбленій кавʼяврні (бог ти мій, яке ж гарне слово «кавʼярня»). Відверто здивувався, коли в барбершопі побачив стільки ж людей, що й у довоєнні часи. З усіх сторін чув, що деякі українці, що поїхали за кордон на початку війни, повертаються. Крок за кроком війна стає більш звичною, нормальною.
Це відчуття нормальності дуже крихке, дуже невпевнене. Коли над кавʼярнею гучно пролітають крилаті ракети, а згодом чуєш вибух, від якого тремтять вікна та підстрибує кожен внутрішній орган, швидко повертається страх. Знов росте лють до ворога. Нагадую собі, що треба продовжувати працювати, і концентрувати увагу на роботі. Вдих, видих, робота. Так переможемо.
А потім, 23 квітня, ракета вдарила по житловому будинку в Одесі. Загинули люди, в тому числі й діти. І знов треба вчитися нормальності. Знов треба нагадувати собі, що життя триває, що робота допоможе, що діти зможуть повернутися з-за кордону, що друзі будуть поруч. Знов, знов, знов.
В нотатках залишились додаткові теми, що я хотів освітлити. Але, вже не сьогодні. Все буде Україна!
