Минулого вересня зʼїздив на автівці в Словаччину. Їхав, чесно кажучи, насамперед в гори, але вирішив подивитися хоча б одне словацьке місто. Обрав для цього Кошице — місто, розташоване недалеко від українського кордону, та й в гори звідти добиратися зручно.
Пощастило, що Кошице це й друге за населенням місто Словаччини, а також найбільше місто східної частини країни.
1100 кілометрів, що розділяють Одесу та Кошице, я проїхав за півтори доби. Спочатку за один довгий вечір доїхав до Вінниці, де заночував. І весь наступний день прямував просторами неосяжної батьківщини до її кордону, проходив його на звучному переході Малий Березний — Убля, та знов їхав — тепер вже дорогами Словаччини.
Перший раз проходив кордон Євросоюзу під час пандемії. Сувора прикордонниця вимагала всі можливі документи та ретельно їх передивлялась. Думаю, що можна записати собі в досягнення збір повного прикордонного бінго: показав паспорт, техпаспорт, грінкарту, віньєтку, паспорт вакцинації, медичну страховку, попередню реєстрацію вʼїзду в Словаччину та бронювання готелю. Закінчив жонглювання документами, отримав штамп в паспорт і, нарешті, поїхав. Убля.
Про Ублю в цьому дописі не буде. Але, неможливо не визнати, що назвати так населений пункт на кордоні з Україною — класний стьоб.
В Кошице приїхав ввечері. Здається, відразу після заходу сонця.
Закінчую дорожню тему парковкою. В Кошице за неї можна сплатити за допомогою додатку на телефоні. Але в тій частині міста, де я зупинився, на вихідних паркування було безкоштовним. А я, ніби спеціально, приїхав в місто саме на вихідних. Так чи інакше, круто, що майданчики для паркування платні та упорядковані — ніяких запаркованих тротуарів, як і хаотичного паркування взагалі, в місті немає.
Задовго до того, як я вперше побував за кордоном, сміявся з того, якою столиця Словаччини, Братислава, показана в комедії «Євротур». В ній місто відображають депресивним та бідним, з сірими панельними бетонними джунглями та похмурими мешканцями. Не бував у Братиславі, але вона майже на кордоні з Австрією, а Кошице — на 400 кілометрів східніше. Здавалось би, на 400 кілометрів депресивніше та хмуріше. Насправді ж, Кошице — типове європейське місто з причесаним центром, великим собором, трамваями, кавʼярнями та пивними, невисокою забудівлею та самокатами.
В Кошице вперше зіткнувся з тим, що у всіх закладах просять предʼявити сертифікат вакцинації. Ніхто, правда, жодного разу його не сканував, щоб переконатися в автентичності. Але все одно круто.
Сидячи в кавʼярні, знайшов дані про вакцинацію в Словаччині — станом на початок вересня 40% словаків вже були щщеплені двома дозами. Для порівняння, той же показник в Україні в той самий момент був всього 9%.
В Кошице проходять всі ті процеси, що й в більшості сучасних міст — деякі будівлі та їх кластери отримують нове життя після періоду застою, повʼязаного з втратою первісної функціональності.
Прямо поруч з історичним центром розташовані декілька будівель колишньої тютюнової фабрики. В середині двадцятого століття фабрика зачинилась, а будівлі до початку двотисячних займав технікум імені Ауреля Стодоли. Потім якийсь час вони пустували, аж поки за приватною ініціативою в одному з приміщень не облаштували кафе. З часом ініціативу розвинули так, що зараз в приміщеннях фабрики проводять виставки, лекції та концерти, влаштовують театральні та циркові вистави. Все це дуже схоже на львівський Фестрепаблик, тільки в Кошице приватну ініціативу підтримало місто, що дуже допомогло в розвитку проекту.
Шкода, що в той день, коли я був у місті, на культурній фабриці Табачка, як називають це місце, не було жодних заходів. Схоже, що ковід і тут все зіпсував.
Через дорогу від старого центра міста розташований невеликий, але досить затишний міський парк. В ньому є ставочок, безліч зручних лавочок, дитячі майданчики, травичка підстрижена ідеально, а на доріжках гравій дрібної фракції. Одним словом, краса.
У різних куточках парку встановлені сучасні арт-інсталяції, в тому числі й авторства Дена Грема. Ці інсталяції, як і реконструкція розташованої поруч з парком будівлі міського басейну та її переобладнання в кунстхалле — європейські інвестиції в Кошице. Повʼязані вони з отриманням містом статусу культурної столиці Європи в 2013 році. Це крутий приклад того, що може дати членство в Євросоюзі. Особливо актуально це для мешканців невеликих міст, у яких інакше просто не було б таких класних штук.
Набір коротких та самодостатніх нотаток про моє перебування в Кошице:
- На початку вересня було досить прохолодно. Вдень близько пʼятнадцяти градусів. Ввечорі десь близько десяти. Мене життя до такого не готувало.
- Квартиру орендував дуже середню. Класична історія про те, що на світлинах житло виглядало класно, а наживо виявилось маленьким, темним, доволі сирим та холодним. З цього не можна робити жодних висновків. Просто не пощастило.
- Гарний готичний собор в темний час освітлюється не світильниками, що закріплені на фасадах, а прожекторами, встановленими на дахах сусідніх домів. Ніколи такого не бачив.
- Як і скрізь у Європі, в Кошице повно кльових машин з дорогим мені кузовом універсал. Найпопулярніші — Шкода. Але було також багато БМВ, Мерседесів та Ауді. Зустрів й один відносно рідкісний екземпляр — Ягуар XF Sportbrake.
- По місту їздять сучасні трамваї. Тисяча очок
ГріффіндоруКошице за їх наявність, хоча й поїздити ними мені не довелося. - Пивоварня Hostinec в самому центрі — файна. Точно можна вечеряти з бокалом-іншим темного.
- Розхвалена в інтернеті кавʼярня Moja Malá Budapešť не дуже сподобалась. Сама кава непогана, подвірʼя миле, але десерти прісні та безхарактерні, а в плані загальної атмосфери далеко до рівня гарних одеських кавʼярень.
- На вузенькій вулиці Hrnčiarska є магазин легендарних англійських складних велосипедів Brompton. Нажаль, він також був зачинений, але навіть сама його наявність нібито робить місто трошечки кращим.
- Словаччина — ще одна країна, де знання української та російської допомагають легко залишатися на одній хвилі навіть з тими місцевими, що зовсім не знають англійську. Меню в закладах та вуличні покажчики майже завжди зрозумілі. Краса.
За офіційними даними в Кошице приблизно 250 тисяч мешканців. Це в чотири рази менше, ніж в Одесі, та й Одеса — дуже компактне місто. Це я все до того, що порівнювати кількість людей на вулицях візуально, мабуть, не найкраща ідея. Тим не менш, весь час перебування в Кошице мене не залишало враження, що всі мешканці вийшли з міста, і просто забули вимкнути світло.
Я не намагався якось спеціально будувати кадри так, щоб на фотографіях було мало людей. Але зараз їх передивився ще раз — і людей дійсно мало. Можливо, це типова проблема східних країн Євросоюзу — молодь їде працювати в Німеччину та інші більш забезпечені країни. До того ж, пишуть, що в Братиславі зарплатні сильно вищі, ніж на сході Словаччини. В будь якому разі, всі ці гарні трамваї, модні кавʼярні та пивні, зручні тротуари та парки — всі вони якщо не порожні, то напівпорожні. І від того трошки сумно.
Спробую закінчити допис на позитивній ноті. Думаю, що побуваю в Кошице ще раз. Наприклад, після пандемії (та війни, звісно). Сподіваюсь, що застану більше щасливих людей, гуляючих затишним та доглянутим містом. У Кошице все для цього є.
