У вересні я зрозумів, що дарма колись купував іранські фініки, що навіть робоча поїздка в Київ тепер сприймається, як невеличка пригода, що українська Бессарабія тепер мій другий дім, а дорога з Одеси в Ізмаїл і назад долається хоча і швидко, але забирає багато сил.
Я знов і знов повертаюсь до того, що час має дивну властивість водночас бігти стрімголов та повзти майже на місці. Так він робить і в моїй голові при згадці вересня: він був майже вчора, але ніби ціле життя тому.
Вперше прогулявся тепер вже повністю відкритим оновленим бульваром Жванецького.
Розпочинаю з очевидного: так, на тлі війни ніби й дивно говорити про реконструкцію вулиць, але ж, хоч війна й дозволяє списати майже все, робити цього не хочеться. Тому я продовжу нудити про все, що заманеться.
Реконструкція бульвару, в принципі, пройшла за стандартним одеським правилом, згідно з яким будь-яка реконструкція робиться запізно, дорожче, ніж можна було, а сенсу або не стає більше, або й взагалі зменшується. Так і тут: добре, що відремонтували, добре, що деінде зʼявились цікаві рослини, але погано, що вкотре продемонстрували повну імпотентність зробити хоч щось сучасне й цікаве. Та ж сіра плитка, того ж кольору гранітні бордюри, ті ж лавки, що імітують заможню давнину. Жодних нових ідей, жодних цікавостей, нуль приводів пишатися. Та й таке.
У Києві був всього півтора дня, більшу частину яких працював. Тож камеру майже не діставав, багато нових вражень не отримав, але про побачене розповім.
- Хрещатик навіть під дрібним дощем був повний життя й людей. Я сам собі пояснив, що столиця є столицею навіть під час війни, тож не дивно, люди тут завжди будуть. Але десь опівдні наступного дня на Великій Васильківській, де зазвичай шматку сала немає де впасти, було напрочуд тихо і спокійно. Тож, так, столиця, але людей дійсно набагато менше, ніж зазвичай.
- Тепер всі навколо розмовляють українською. Раніше було враження, що в Києві української і російської десь 50 на 50. Тепер все ще можна почути, як хтось розмовляє російською по телефону або ж між собою у кафе, проте будь-яка розмова між малознайомими людьми обовʼязково розпочнеться українською. Сподобалось.
- В Києві працюють самокати Bolt. От наскільки скучив за ними, настільки ж і злюсь на них за те, що вирішили не працювати в Одесі.
- Кількість і якість закладів харчування все ще вражає. І алкогольні напої наливають до десятої. Свобода.
- Дорога з Одеси до Києва щільно охороняється озброєними до зубів неонацистами та натовськими бійцями. російській наволочі тут робити точно немає чого.
З червня я раз на місяць буваю в Ізмаїлі – проводжу час с доньками, а заодно й збираю враження про місто. Тепер вже можу без додатка з картами знайти дорогу основними вулицями до тих місць, де буваю найчастіше.
Вирішив, що раз все одно часто буваю в місті, буду збирати потрохи матеріал для поста про Ізмаїл – не дарма ж я два роки тому пообіцяв колись його написати.
Цього разу побував на околицях міста, де на горі мальовничої кручі міські волонтери облаштували невеличкий видовий майданчик з артінсталяціями. Крутезне місце, яке потребує подальшої уваги й розвитку. От тільки, на жаль, складається враження, що з першим же дотиком бюрократичної машини романтика місця зникне, а всюдибіч розстелиться дешева бруківка.
Дорогою з поромного комплексу зупинився на озері Ялпуг, зробив декілька кадрів, набрав повні груди чистого повітря, запитав у місцевих рибалок про улов, та й поїхав собі з миром.
Бессарабія – дивне місце, що живе за своїми законами і правилами. Здається, що живе в окремому інформаційному просторі окремо від всього світу. Збирає виноград, пʼє вино, радіє життю.
З вікна кімнати, де я жив у дитинстві, було видно верхівки трьох корпусів санаторію Куяльник. Хоча ми з родиною й були на узбережжі лиману, однак всього декілька разів. Тому маленького мене дуже цікавило, що ж там за загадковий санаторій, та що то взагалі таке.
Дорослий я приїжджатиму на берег Куяльнику раз на декілька років, щоб вкотре здивуватися красі довкілля, посумувати за втраченою величчю місця та вголос помріяти про нове життя цього місця. У вересні настав саме такий час. Черговий раз зʼїздив, зробив все з переліку, посумував наодинці, поїхав додому. Куяльник поки що на місці, все ще чекає тих кращих часів, коли про нього хтось потурбується.
Залишаю на згадку про сонячний вересень десяток сонячних фотографій, а сам йду з надією повернутись з жовтневим постом, а там, можливо, колись і матеріал про Високі Татри допишу.
